Маріуполь

Маріуполь (укр. Маріуполь) — місто в Приазов'ї Донецької області України, найбільше місто на березі Азовського моря в гирлі річок Кальміус та Кальчик. селищ міського типу Старий Крим, Сартана, Талаківка, сіл Гнутове, Виноградне та селища Ломакіно, підпорядкованих міськраді) – 460 563 осіб. З середини 2014 року – місце перебування Донецької обласної ради.

Один із найважливіших центрів української металургії та машинобудування, великий морський порт. Кліматичний та грязьовий курорт. Маріуполь входить до десятки найбільших міст України, є найважливішим промисловим та великим економічним центром країни. Район компактного проживання греків Приазов'я. У 2012 році був визнаний урядом України одним із найкомфортніших для проживання в країні міст.

Географія

Висота над рівнем моря — 67 метрів. Маріуполь — велике місто, що знаходиться на півдні Донецької області, на північному узбережжі Азовського моря, у гирлі річки Кальміус. Місто займає площу 166,0 км2 (з передмістями, підпорядкованими муніципальній раді — 244,0 км?). Площа під забудовою — 106,0 км², зелені масиви — 80,6 км².

Екологія

Маріуполь займає одне з перших місць в Україні за обсягами викидів шкідливих речовин промисловими підприємствами. Найбільшими забруднювачами довкілля у місті є металургійні комбінати «Азовсталь» та «ММК ім. Ілліча», особливо аглофабрика та доменний цех. Не останню роль відіграє невдале розташування меткомбінату «Азовсталь» (фактично за кілька кілометрів від центру міста). Комбінат був збудований у 1930-х роках поблизу гирла річки Кальміус, фактично на узбережжі Азовського моря, без урахування «троянди вітрів». Оскільки в даному регіоні переважають вітри східного та південно-східного напрямів, то значна частина викидів меткомбінату припадає на густонаселені райони міста. Основна частка забруднення водних ресурсів регіону Маріуполя, звісно, належить меткомбінатам. Не відстає і морський порт із постійним навантаженням таких вантажів як сірка, вугільний пек, вугілля та інші види мінералів. Судна, які входять у акваторію порту, який завжди виконують норми екологічних вимог законодавства. Постійний наступ причалів і складів морського порту, що будуються, призводить до поступового зникнення перлини міста — пляжу селища «Піщаний», колись дуже популярного серед городян та гостей міста. Сірка з 2007 року в Маріупольському порту не переробляється, а вугільний пек перевантажується Судноремонтним заводом.

Історія

До 1917 року

У дореволюційних енциклопедичних джерелах (таких як ГСС та ЕСБЕ) зазначається, що кілька століть тому на місці Маріуполя існувало поселення Адамаха (форпост запорозьких козаків Домаха). Саме місто Маріуполь засновано 1778 року, коли було закладено повітове місто Азовської губернії Павловськ (іноді іменувався Павлоградом), якому 1779 року присвоєно найменування Маріуполь. У 1780 році в Маріуполі та в його околицях поселили виведених у 1778 році з Кримського ханства православних греків (руміїв та урумів).

Значних збитків було завдано Маріуполю під час Кримської війни 1853—1856 років. Морська торгівля через воєнні дії була припинена. Весною 1855 року англо-французька ескадра увійшла до Азовського моря. 24 травня під прикриттям корабельної артилерії в Маріуполі було висаджено ворожого десанта, який знищив склади в порту, спалив кілька будинків у місті.

Найважливіше значення для міста мало проведення в 1882 залізниці, що з'єднала його з Донбасом та іншими економічними центрами країни. Донецьке вугілля почало надходити до Маріупольського порту, що знаходився в гирлі річки Кальміус. Збільшення вантажообігу викликало будівництво нового Маріупольського торговельного порту, яке велося у 1886—1889 роках. Новий порт викликав пожвавлення торгівлі, приплив населення до міста. У місті відкрилися консульства та консульські агенції Греції, Італії, Австро-Угорщини, Туреччини, Бельгії, Німеччини, Великобританії.

Промисловим центром Маріуполь став наприкінці ХІХ століття, коли тут було збудовано металургійні заводи Нікополь-Маріупольського гірничого та металургійного товариства та товариства «Російський Провіданс», які випускали сталевий лист, нафтопровідні труби, залізничні рейки та іншу продукцію. Наприкінці XIX століття в Маріуполі, крім металургійних, діяли заводи: сільськогосподарського машинобудування, чавуноливарний, 6 шкіряних, 27 цегляно-черепичних, макаронна фабрика, два парові млини.

В 1878 житель Маріуполя В. Л. Шаповалов створив у місті професійну театральну трупу, а 1887 року відбулося відкриття будівлі міського театру. Пізніше створюються й інші заклади культури — друкарні, міська бібліотека, кінотеатри, виходить перша міська газета. У 1892 році збірка лекцій про Маріуполь Маріуполь та його околиці вийшла друком.

Громадянська війна

30 грудня 1917 року Маріуполь захопили частини Червоної армії під командуванням Антонова-Овсієнка. 1 травня 1918 року місто було окуповане німецькими військами. У листопаді 1918 року, після відходу німецько-австрійських військ, Маріуполь перейшов під контроль Донської армії. У лютому наступного року у місті висадився десант Добровольчої армії, який прийшов на допомогу донським козакам. 29 березня 1919 року Маріуполь був звільнений 3-ю бригадою (комбриг М. І. Махно) та 1-ю Задніпровською радянською стрілецькою дивізією (начдив П. Є. Дибенко). Наприкінці травня, що перейшли в контрнаступ, війська ВРЮР зайняли Приазов'я та Маріуполь, але в грудні 1919 року місто знову звільнили більшовики.

Радянський період

У березні 1920 року у Маріуполі створюється Червона Азовська військова флотилія, першим командиром якої був З. е. Маркелів. Флотилія провела на Азовському морі низку успішних бойових операцій проти білогвардійського флоту Врангеля. Після громадянської війни Червону Азовську військову флотилію було перебазовано до Севастополя і на її основі почалося відродження Чорноморського флоту.

У 1920 році були націоналізовані та об'єднані металургійні заводи Нікополь-Маріупольський та «Російський Провіданс» в один завод, якому в 1924 році присвоєно найменування імені Ілліча. На початку 1930-х років головним будівництвом міста став металургійний завод «Азовсталь».

Наприкінці 1930-х р. Маріуполь значно зріс і перетворився. Якщо 1925 року у ньому проживало трохи більше 50 тисяч жителів, то 1941 року населення збільшилося до 241,1 тисячі чол. З'явилися нові багатоповерхові будинки в заводських районах, широкий розвиток набуло індивідуального будівництва житла. 1925 року перші автобуси почали курсувати між центром міста та віддаленими районами — портом та заводом ім. Ілліча. У 1933 році було пущено першу трамвайну лінію, що з'єднала місто з заводом, а пізніше — з портом. Висвітлювалися та озеленялися вулиці. Нові парки з'явилися у заводських селищах та в порту.

У 1937 році в Маріуполі та Таганрозі пройшли масові арешти греків-руміїв.

Велика Вітчизняна війна

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, маріупольці разом із усім народом стали на захист Батьківщини. Тисячі мешканців міста пішли на фронт.

У місті розпочав роботу евакогоспіталь № 1335.

Підприємства перебудували виробництво потреб фронту. Іллічівські металурги випускали броньову сталь для танків Т-34, торпедних катерів та літаків-штурмовиків ІЛ-2. Понтонні мости, бронековпаки для кулеметних гнізд, бронемайданчики для дотів, протитанкові їжаки виготовляли на заводі металоконструкцій. На заводі «Азовсталь» виробляли корпуси для авіабомб та стволи батальйонних мінометів.

Коли лінія фронту наблизилася до міста, було організовано евакуацію промислових підприємств і людей на Урал та Сибір. Відомо, що ешелон, яким везли обладнання та людей під час евакуації потрапив під бомбардування в районі Таганрога. Деякі супроводжуючі загинули, деякі поранені, добиралися до Маріуполя пішки. У Маріуполі на той час були німецькі війська та люди, що прийшли з Таганрога, помирали від ран, нестачі ліків та відсутності можливості лікування.

У дні німецької окупації, яка тривала майже 2 роки (з 8 жовтня 1941 року по 10 вересня 1943 року), гітлерівці розстріляли у місті близько 10 тисяч людей. Було викрадено до Німеччини близько 50 тисяч юнаків та дівчат. У концтаборі від голоду та хвороб загинуло близько 36 тисяч радянських військовополонених. Незважаючи на масові розстріли, жорстокий окупаційний режим, у місті діяли підпільно-патріотичні групи.

10 вересня 1943 року місто було звільнено від окупантів військами 44-ї армії Південного фронту та морським десантом Азовської військової флотилії.

У визволенні Маріуполя брали участь: 44-а армія Південного фронту під командуванням генерал-лейтенанта Ст. А. Хоменка; 221-а стрілецька дивізія, командир — полковник Іван Іванович Блажевич; 130-та Таганрозька стрілецька дивізія, командир — полковник Костянтин Васильович Сичов; 4-й гвардійський Кубанський козачий кавалерійський корпус, командувач — генерал-лейтенант Микола Якович Кириченко; 133-й окремий гвардійський мінометний полк («Катюші»), 1101-й гарматний артполк, 230-й винищувальний протитанковий полк, 2-а інженерно-саперна бригада; Азовська військова флотилія Чорноморського флоту, командувач — контр-адмірал Сергій Георгійович Горшков; 8-ма повітряна армія, командувач — Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Тимофій Тимофійович Хрюкін, у складі якої діяли: 9-а гвардійська винищувальна авіадивізія полковника Ібрагіма Магометовича Дзусова, а у складі дивізії — прославлений 16-й Миколою Васильовичем Ісаєвим, у якому начальником повітряно-стрілецької служби був двічі Герой Радянського Союзу майор Олександр Іванович Покришкін, та 104-й гвардійський винищувальний авіаполк Героя Радянського Союзу підполковника Володимира Григоровича Семенишина.

Після Великої Вітчизняної війни

Після закінчення війни у місті активно почалися відновлювальні роботи, було відновлено промисловість міста, піднято з руїн металургійні гіганти — заводи ім. Ілліча та «Азовсталь», морський порт та інші підприємства. До кінця 1950 року всі 48 промислових підприємств як досягли довоєнного рівня виробництва, а й перевищили його в 30 %.

22 жовтня 1948 року Постановою Ради Міністрів СРСР місту присвоєно найменування Жданов.

1953 року в Жданові було створено Азовське районне управління Чорноморського пароплавства, яке у 1967 році перетворено на Азовське морське пароплавство. Його судна відвідували близько 400 портів понад 70 країн світу. У зв'язку з розширенням промислового та житлового будівництва у місті були створені потужні будівельні організації.

У квітні 1958 трубопрокатний завод імені Куйбишева був об'єднаний із заводом ім. Ілліча. Одночасно з машинобудівних та частини металургійних цехів заводу імені Ілліча було створено завод важкого машинобудування, який за кілька років став одним із найбільших підприємств у галузі — виробничим об'єднанням «Ждановважмаш», пізніше — «Азовмаш». Продовжували розвиватися підприємства легкої та харчової промисловості. У порту споруджувалися нові причали та цілі райони.

У ці роки виросли нові висотні мікрорайони, споруджено нові школи, дитячі комбінати, лікувальні заклади, профілакторії, магазини та підприємства громадського харчування.

У місті працювали два вищі навчальні заклади, 8 технікумів, 14 професійно-технічних училищ, 66 загальноосвітніх шкіл, 5 шкіл робочої молоді та заочних, 8 дитячих музичних шкіл, 16 дитячих спортивних шкіл, дитяча художня школа, станція юних техніків, флотилія юних моря три районні будинки піонерів та школярів, міський будинок піонерів, який вступив у дію 1987 року. Мережа дошкільних закладів становила 167 дитячих садків, садів-ясел.

Продовжували розвиватися заклади культури, фізкультури та спорту. У 1959 році у місті була відновлена діяльність російського драматичного театру, а у 1960 році прекрасна нова будівля театру прикрасила центр міста. Було відкрито музичне училище та виставковий зал імені А.А. І. Куїнджі, отримала нове приміщення міська бібліотека імені В. р. Короленка, споруджено кілька палаців культури та спорту, стадіонів та плавальних басейнів.

З розвитком економіки міста зростала кількість його жителів: 1958 р. — 280,3 тис. чол.; 1970 — 436 тис. чол.; 1989 р — 540,3 тис. чол.

Підприємства міста давали країні сталевий лист і труби, залізничні рейки та металеві конструкції, залізничні вагони-цистерни та напіввагони, конвертери, козлові та портальні крани, вогнегасники, радіатори для великовантажних автомобілів, пральні машини, кришталевий посуд, швейні, панчішно-шкарпеткові та, рибальські мережі та рибні консерви та багато іншої продукції.

До кінця 1980-х років у Жданові було 44 промислові підприємства, 44 будівельні та 10 транспортних організацій.

Сучасний період

У другій половині 1980-х років у Радянському Союзі почалася перебудова, яка спричинила економічні та політичні зміни і в Жданові. 13 січня 1989 року місту на прохання його мешканців повернули історичну назву – Маріуполь.

У квітні 2014 року внаслідок збройного конфлікту на сході України місто під свій контроль спробувала взяти самопроголошена Донецька Народна Республіка. Після подій 9 травня 2014 року з міста було виведено всі силові структури, які підкорялися українському уряду. Чинний міський голова зберігав владу та намагався домовитися з ДНР. 25 травня у місті відбулися вибори президента України. Незважаючи на низьку явку виборців, ЦВК визнала їх такими, що відбулися. Під час успішних військових дій, 13 червня українська армія під час наступу повернула місто під свій контроль. Після ліквідації формувань ДНР, за розпорядженням президента України Петра Порошенка, обласна влада була тимчасово перенесена до Маріуполя і до 11 жовтня 2014 року місто було обласним центром Донецької області. Офіційно цивільні органи влади Донецької області було перенесено лише 13 жовтня 2014 року, про що повідомив губернатор області Олександр Кіхтенко. З цього часу Донецька обласна державна адміністрація розташована у Краматорську, який став тимчасовим центром Донецької області, а силові структури регіону залишаються у Маріуполі.