Харків: Історичний нарис

Від козацького поселення – до великого промислового, культурного та наукового центру

Місто Харків – адміністративний центр історико-географічної області України, за якою закріпилася назва «Слобожанщина».

Площа сучасного Харкова перевищує 300 кв. км, а населення становить 1 млн. 450 тис. чол. Територія міста є горбкуватою рівниною з долинами, ярами та ін. Клімат – помірно-континентальний: середньорічна температура повітря +6,90, найхолодніший місяць року – січень (-6,10), найтепліший – липень (+20,50).

Територія сучасного Харкова почала обживатися людьми у давнину. Розкопки археологів свідчать, що тут мешкали різні народи: скіфо-сарматські, черняхівські племена, половці. Відомо також, що у другій половині І тис. н. е. цю територію заселяло східнослов'янське плем'я сіверян. Слов'яни ще у VIII ст. заснували на місці майбутнього Харкова своє поселення, яке у Х ст. стало відомо як місто Донець. Донець був не лише фортецею, а й центром ремесел (ковальського, ювелірного, гончарного та ін.), важливим пунктом транзитної торгівлі. Перша згадка про Дінця в літописі відноситься до 1185 року. З цим містом пов'язаний також епізод зі «Слова про похід Ігорів» – найважливішого твору епохи Київської Русі. Саме тут перебуває після полону герой поеми – новгород-сіверський князь Ігор Святославович. Місто Донець було зруйноване ордами хана Батия в середині XIII ст.

Існує кілька версій щодо виникнення назви «Харків». Деякі історики вважають, що Харків – трансформована назва від Шарукані, половецької столиці, що знаходилася на цих землях, інші пов'язують назву з ім'ям ватажка перших українських переселенців у середині XVII ст. Харка (Харітона). Більшість же фахівців вважають, що свою назву місто отримало від річки Харків. Назва ця вперше згадується в «Книзі Великого Креслення», складеної 1627 р., і досі залишається гідронімічною загадкою.

Засновниками міста були українські козаки та селяни, які втекли від національно-релігійного та соціального гніту польських панів із Наддніпрянської та Західної України, особливо в період визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького.

Українські переселенці почали обживати незаселені території, які ще на початку XVI ст. номінально входили до складу Московської держави. Цей край називався «Диким полем», оскільки був спустошений після монголо-татарських набігів.

Поруч із українцями тут з'явилися російські поселенці. Внаслідок взаємодії двох міграційних потоків: із заходу, більшого, українського, і з півночі, меншого, російського (російського), сформувалася слобожанська субкультура. У XVII-XVIII ст. Слобожанщина перетворилася на особливу історико-географічну сферу України з характерним колоритом матеріальної та духовної культури.

Першу Харківську фортецю збудували «за черкаським» (тобто українським) звичаєм. 1656 р. московський цар Олексій Михайлович видав указ про створення окремого Харківського воєводства. Фортеця, яка виникла на місці, де зливалися річки Лопань та Харків, мала 10 веж та довжину стін понад один кілометр. Найстаріший документ, у якому є згадка про Харків, – царський указ Чугуївському воєводі Сухотіну про будівництво Харківських укріплень, датований 28 березня 1656 р. Судячи з «відписки» першого харківського воєводи Селіфонтова 1657 р. і іменний опис 1658 р. поселенням. В описі вважалося 578 душ чоловічої статі, і можна вважати, що в цей час у місті було не менше 200 будинків.

Харків став центром Харківського козацького полку. Українські переселенці принесли із собою характерний для них козачий військовий та адміністративний порядок. З перших років існування фортеці біля неї почав селитися торгово-ремісничий народ. З'явилися перші слободи – Гончарівка, Журавлівка тощо. Це свідчило про перетворення Харкова з важливого прикордонного форпосту на центр ремесел та торгівлі.

На початку XVIII ст. був заселений Поділ – район між фортецею та річкою Харків, а у 30-40-ті рр., коли минула загроза нападу з боку кримських та ногайських татар, забудова переступила річки Лопань та Харків. У місті налічується близько 1 тис. дворів та ряд різноманітних громадських споруд. З шести найбільших ярмарків Слобожанщини чотири проходили у Харкові: Успенська, Хрещенська, Троїцька, Покровська.

Відбулися зміни і у соціальному житті міста. У 1765 р. ліквідується полковий адміністративний устрій міст. Замість слобідських полків створювалася Слобідсько-українська губернія.

Протягом тривалого часу Харків належить до Білгородської єпархії. У 1799 р. було створено Слобідсько-Українську єпархію з центром у м. Харкові. Серед перших церков, збудованих у місті, – Успенська церква. Її зведення почалося в 1658 р. Сучасний храм був побудований в 70-ті рр. ХХ ст. XVIII ст. У 1726 р. на території Харківської фортеці було засновано Покровський монастир. Монастирський храм є найстарішим у Харкові.

Харків стає губернським містом. Створюється міська дума (1785). З 1734 починає діяти поштова служба, з 1739 з'являється перший лікар, з 1778 — перша аптека. Це дещо змінює побут харків'ян, проте протягом усього сторіччя основним заняттям їхнього залишається землеробство (до 70 % населення). Про розвиток ремесел і торгівлі свідчать найменування вулиць і провулків, що виникли на той час: Чеботарська, Римарська, Капелюшний, Столярний, Слюсарний.

Вже у XVIII ст. Харків стає освітнім центром.

Харківський колегіум (1731 р. таку назву отримала слов'яно-латинська школа, перекладена 1726 р. з Білгорода) став другою за значенням в Україні після Києво-Могилянської академії. Тут викладався повний курс наук. Бібліотека колегіуму стала першою в місті та до 40-х років. ХІХ ст. налічувала вже 5 тис. томів.

На початку ХІХ ст. Харків уже розвивається не лише як торговельний, а й як промисловий центр. До 1897 у місті налічується понад 70 підприємств: млинів, салотопок, винокурень та шкіряних заводів. До середини ХІХ ст. міська промисловість переважно мала кустарний характер та основним напрямом економіки залишалася торгівля та переробка сільськогосподарської продукції. З другої половини ХІХ ст., у зв'язку з ліквідацією кріпосного права та швидким розвитком Донецько-Криворізького регіону, місто перетворюється на один із найбільших економічних центрів Російської імперії. У середині століття у Харкові налічувалося вже понад 30 тисяч мешканців. Чинником, який безпосередньо вплинув на розвиток міста, став розвиток залізничного транспорту. У 1869 р. відкрилася залізнична магістраль, яка зв'язала місто з Москвою, а потім – із Донбасом, Києвом, портами Чорного та Азовського морів. У місті розвивається вагоноремонтна справа, 1897 р. дав першу продукцію Харківський паровозобудівний завод Поступово підприємства міста почали випускати різноманітну продукцію від сільськогосподарських машин до двигунів. Таким чином Харків став постачальником сільськогосподарської техніки на загальноімперський ринок. Найбільше такої продукції випускав завод Гельферих-Саде, побудований 1882 р.

Харківський колегіум (1731 р. таку назву отримала слов'яно-латинська школа, перекладена 1726 р. з Білгорода) став другою за значенням в Україні після Києво-Могилянської академії. Тут викладався повний курс наук. Бібліотека колегіуму стала першою в місті та до 40-х років. ХІХ ст. налічувала вже 5 тис. томів.

У 1828 р. почалося замощення міста каменем. У 1871 р. на вулицях Харкова з'явилося газове освітлення, 1881 р. було введено в експлуатацію першу чергу міського водопроводу. У 1882 р. було прокладено першу лінію міської кінної залізниці, яка проіснувала до 1918 р. Наприкінці ХІХ ст. у місті було збудовано першу електростанцію, що дало можливість розпочати електрифікацію міського транспорту. У 1905 р. на вулицях міста з'явився перший електричний трамвай. У 1888 р. Харків став другим телефонізованим містом України.

Ще у другій половині XVIII ст. Російський уряд постаралося уніфікувати систему освіти. У 1788-1789 pp. в Україні з'явилися головні та малі народні училища. У 1789 р. Головне народне училище відкрилося у Харкові, а 1805 р. воно стало базою створеної чоловічої гімназії.

Зі зростанням міста з'являлися і нові навчальні заклади. На початку ХХ ст. у Харкові було чотири чоловічі, дві жіночі гімназії, два реальні училища, духовна семінарія, кілька приватних гімназій та пансіонів, Інститут шляхетних дівчат, Комерційне училище, п'ять вищих початкових училищ (всього на 1902 р. – 111 початкових шкіл).

Багато подій у культурному та науковому житті Харкова у ХІХ ст. відбувалися вперше не лише у місті, а й у всій Україні. Перший провінційний музей у Росії було відкрито у Харкові 1886 р. То справді був міський художньо-промисловий музей.

Величезне значення мало відкриття 17 січня 1805 року. одного з найстаріших у Росії та першого в Україні Харківського університету. Його засновником став Ст. н. Каразін. Університет є науковим та культурним центром, він відомий своїми вченими, випускниками та викладачами: М.Н. н. Бекетовим, Ст. Я. Данилевським, Н.А. Ф. Сумцова, Д. І. Багалеєм та багатьма іншими корифеями. Університет став центром створення наукових товариств та товариств: Філотехнічного товариства (1811), Фізико-хімічних наук (1873), Історико-філологічного (1877), Математичного (1879), Юридичного (1901) і т. буд. Вперше у Російській імперії тут у 1910 р. вчений ступінь доктора історії було присвоєно жінці, А.А. Я. Єфименко. У 1873 р. у Харкові було відкрито Ветеринарний інститут, 1875 р. — Технологічний інститут. У 1914 р. з Нової Олександрії до Харкова було евакуйовано Інститут сільського господарства та лісництва.

Таким чином, на початок ХХ ст. Харків стає промисловим, науковим та культурним центром із величезним потенціалом. Нове століття внесло свої несподівані корективи у розвиток міста. З Харковом пов'язано багато важливих подій в історії України: 29 січня (за старим стилем) 1900 р. тут було створено першу українську політичну партію в Наддніпрянській Україні – РУП (Революційна українська партія), 12 грудня 1917 р. – проголошено радянську владу. Бурхливе перебіг економічних процесів зумовило загострення соціальних протиріч. Харків ще у 70-80-ті роки. ХІХ ст. став центром народницького руху. Відбувалися стихійні виступи робітників.

Під час громадянської війни Харків переживав і червоний більшовицький терор, і розгул армії Денікіна, і наслідки інтервенції та націоналізацію.

На початку 20-х років. починається смуга великих перетворень у різних сферах життя. Істотних змін зазнає адміністративно-територіальний устрій міста. 26 січня 1919 р. було вирішено розбити місто на три райони — Іваново-Лисогірський, Петінсько-Журавлівський, Основ'янсько-Холодногорський. Керівництво всіма сторонами місцевого життя сконцентрували у своїх руках виконкоми. Назви та кількість районів у місті часто змінювалися. До 1938 їх стало вісім (вони, в основному, відповідали сучасному поділу). 1919 р. за Харковом було офіційно закріплено столичний статус.

До кінця 1925 р. промислові підприємства міста було відновлено; піддавалися реконструкції та виникали нові заводи та фабрики. У 1940 р. промисловість міста у 12 разів перевищувала рівень 1913 р.

1924 р. почала працювати перша в Україні радіостанція. З'явилися нові робітничі селища: імені Артема, імені Кірова, тракторобудівників, Червоний Жовтень. Почалася теплофікація міста. 1939 р. з'явилася перша тролейбусна лінія міста. У 20-ті – 30-ті роки виникла густа мережа шкіл-семирічок, розгорнулася боротьба з неписьменністю. З Харковом пов'язаний і період діяльності видатного педагога А. С. Макаренка. Виникли нові форми позашкільної роботи, і 1935 р. у Харкові відкрився перший в Україні палац піонерів. Значні зміни відбулися у системі вищої освіти. Після реорганізації університету виникли: з 1921 – медінститут, Інститут народного господарства, з 1937 – юридичний інститут. Загалом у 1930-1931 рр. у Харкові було організовано 23 нових вищих навчальних закладів.

У 1920-1930 pp. розпочалася робота багатьох нових наукових організацій та інститутів міста: Української рентгенівської академії, Інституту гематології та переливання крові, Коксобуду, Українського фізико-технічного інституту тощо. буд. Наукову та дослідницьку роботу проводили наукові товариства, розвивалося краєзнавство.

У першій половині ХХ ст. місто перетворилося за рахунок появи нових пам'яток (1935 р. було відкрито найкращий у світі пам'ятник Т. Г. Шевченку, скульптор М. Г. Манізер); роботи «Харківського Россі» — Бекетова, архітекторів Верьовкіна, Жукова та ін. У 1925–1927 pp. у стилі конструктивізму було збудовано будівлю Держпром.

Насиченим було й культурне життя міста. У 1926 р. з Києва до Харкова переїхав Державний український драматичний театр «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом, 1929 р. перші вистави став давати Український театр музичної комедії. У 1932 р. була організована Харківська організація Спілки композиторів України, 1934 р. – Спілки письменників України.

Величезні втрати зазнало міста у роки масових репресій сталінського режиму та у роки Великої Вітчизняної війни. Він став предметом особливого інтересу гітлерівської Німеччини, і в результаті за оволодіння ним обидві сторони боролися запекло. Місто двічі переходило з рук в руки, пережило окупацію, голод та руйнування. На момент остаточного звільнення було зруйновано 200 тис. кв. м житлової площі, повністю виведені з ладу всі споруди комунального господарства. Загинула значна частина матеріальних цінностей підприємств Харкова, незважаючи на евакуацію. До 23 серпня 1943 р. – дню визволення міста – у місті не залишилося чинних підприємств.

У період окупації тисячі харків'ян було знищено фашистами лише через свою партійну, національну чи расову приналежність, багато хто був викрадений до Німеччини.

Але навіть у таких нелюдських умовах мешканці міста намагалися вберегти та зберегти культурні цінності.

Усього за 21 місяць окупації було вбито та закатовано понад 256 тис. мирних мешканців, 164 тис. насильно вивезені на роботи. Із 900 тис. довоєнного населення у місті залишилося 200 тис. людина. Загальні матеріальні збитки, завдані народному господарству Харківщини, установам культури та окремим громадянам, становили 33,5 млрд руб.

Багато вулиць міста носять імена захисників та визволителів міста: взводу лейтенанта П. н. Широніна, О. Яроша, І. Танкопія та ін.

Самовіддана робота з відновлення міста розпочалася одразу після звільнення Харкова. Але лише на початку 50-х років. було досягнуто довоєнного рівня виробництва. Саме виробництво ставало більш досконалим. Було відкрито нові заводи та фабрики: «Електроважмаш», «Завод дорожніх машин» та ін. На сьогодні у місті налічується близько 250 великих підприємств. За цими показниками Харків вважається провідним промисловим центром України.

У середині 50-х років. розпочала свою роботу Харківська телестудія. У 1962 р. населення міста наблизилося до 1 млн осіб, і Харків став другим після Києва містом-мільйонером в Україні.

У 50-80-ті роки. розпочалася забудова цілих житлових масивів: Павлова Поля, Олексіївки, Салтівки.

У 1975 р. у Харкові було відкрито першу лінію метрополітену, а зараз їх діє три.

Хоча 1970-ті – перша половина 1980-х років. увійшли в історію країни як період стагнації, місто досягло певних успіхів у розвитку господарства, науки та культури.

У 1985 р. почала проводитися політика реформ — «перебудова». Кульмінацією демократичних процесів у суспільстві стало проголошення у 1991 р. незалежної української держави. Це дало змогу новій державі самостійно створювати своє майбутнє. Життя міста стало відображенням нових процесів у суспільстві. Наприклад, у зв'язку з прийняттям Верховною Радою нової Конституції України площу Радянської України перейменовано на площу Конституції. В результаті приватизації на карті Харкова з'явилося безліч приватних підприємств, шкіл тощо, куди різноманітніше стало культурне життя городян. Однак її основою є установи та організації, створені ще у післявоєнний час.

У 40-50-ті роки. були створені: Український НДІ селекції та генетики, НДІ організації та механізації шахтарського будівництва. У 60-70-ті роки. відкриті: Інститут громадського харчування, Інститут проблем кріобіології та кріомедицини, Північно-східний Центр АН УРСР тощо. І на сьогоднішній день своїми вченими пишається місто. Це академіки Л. Т. Мала, А. В. Погорєлов та інші. Тільки з Харківським державним, а нині національним університетом пов'язана біографія більш ніж 100 академіків та членів-кореспондентів НАН України. У розвиток науки і техніки зробили свій внесок технічні та військові виші міста.

Харків'яни та гості міста мають можливість відвідувати численні театри, цирк (1974 р. він отримав нову будівлю на 2300 чол.), планетарій (відкритий 1957 р.). У місті проводяться численні фестивалі та конкурси. У 1992 р. за рішенням ЮНЕСКО відзначалося 70-річчя театру «Березіль», а 1993 р. проводився міжнародний фестиваль «Березіль-93».

В останні роки було проведено фестивалі «Українська толока», фестивалі пам'яті К. І. Шульженка, пам'яті піаніста В. Крайнєва та ін.

Історія міста Харкова налічує три з половиною сторіччя. Вона сповнена прекрасних та трагічних подій. Місто було прийнято до Міжнародної ліги історичних міст. Його розвиток був і залишатиметься одним із ключових моментів у житті цілої держави – незалежної України.

Сергій Куделко
Кандидат історичних наук, професор,
директор Центру краєзнавства
Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна